Олешківська пустеля

Виявляється, щоб потрапити в справжню пустелю, зовсім не обов`язково тягнутися за тридев`ять земель. Досить просто дістатися до Цюрупинська. Тут, всього в півгодини їзди від Херсона, похрумтіти піском на зубах можна не гірше, ніж в Сахарі. Йдеться про так звану Олешківської пустелі, найбільшої природної «пісочниці» в Європі.

Цей піщаний масив діаметром близько 15 км розкинувся на площі 161 200 га і тягнеться від Цюрупинська (до 1925 року - Олешки) майже до самого Чорного моря. І хоча Олешківські піски відносять до класу напівпустель, місцевим жителям від цього не легше. Одноманітна брижі п`ятиметрових барханів, по-місцевому кучугур, небагата рослинність, тонни піску, розпеченого до 75 градусів, рідкісні оазиси і миттєво висихають опади роблять цю різницю не суттєвою.

Правда, так було не завжди.

«Цюрупинський район». 6-5 століття до н. е.

Відомий нам Геродот у четвертій книзі своєї знаменитої «Історії» описував ці землі зовсім по-іншому і називав цю територію не інакше, як країна лісів - Гілея (від грец. Hyle - ліс).

«Якщо перейти Борисфен, ідучи від моря, то спочатку буде Гілея, а якщо йти ще вище, там живуть скіфи - орачі, яких елліни, що живуть уздовж річки Гіпаніс, називають борисфенітами, а самих себе ті елліни називають ольвіополітами», писав Геродот.

Зі знаменитим греком згодні його сучасні колеги, фахівці з Північного Причорномор`я. На їхню думку, різкий економічний підйом Ольвії в VI столітті н.е. став можливий завдяки тому, що ті самі «ольвіополіти» почали активно освоювати лісисту Гілею, що займала тоді значну частину сучасних Олешківських пісків на Кінбурнському. Ця земля давала їм все необхідне для виробництва чорної і кольорової металургії, а головне, володіла значною запасам деревного палива.

Життєвих сил Гілеї вистачило не тільки на те, щоб прогодувати древніх ольвіополітів зі скіфами. У наступні століття її багатствами користувалися і гуни, і руси з половцями, і піддані Кримського Ханства.

Олешківська Січ - місце політичних емігрантів (1711-1728 рр.)

У XVIII столітті гостинна Гілея прихистила ще і політичних біженців - тих запорізьких козаків, які підтримали гетьмана Івана Мазепу і сховалися тут після розгрому під Полтавою. І на якийсь час, а саме від 1711 до 1728 років, Олешки стали політичною столицею Олешківської Січі. Про це свідчить пам`ятний знак при в`їзді в Цюрупинськ з боку Антонівського мосту.

В ті роки тут знаходився центр управління військом, розміщувалася резиденція старшини і кошового отамана. Правда, деякі краєзнавці вважають, що столицею Олешківської Січі був не саме Цюрупинськ-Олешки, а невелике поселення з такою ж назвою на Великому Потьомкінському острові.

З Олешківської січчю пов`язані такі знакові особи козацької історії, як отаман Кость Гордієнко і Григорій Орлик.

Кость (Костянтин) Гордієнко, судячи з найбільш поширеної версії, і був засновником Олешківської Січі, яку він очолював до 1728 року. Гордієнко згадується в поемі Пушкіна «Полтава».

У свою чергу, Григорій Орлик (фр. Du Comte Grеgoire Orlyk), французький дипломат і розвідник, належав до особистої спецслужбі Людовика XV, що носила назву Secret du roi ( «Секрет короля»). Король, не довіряючи офіційній французької дипломатії, вважав за краще спиратися на особисто знайомих йому людей, в тому числі і на Орлика. Григорій був сином Пилипа Орлика, найближчого соратника гетьмана Івана Мазепи, а пізніше гетьмана Правобережної України.

Однак повернемося до Олешківської пустелі.

Згодом ханські утиски викликали прагнення козаків повернутися на батьківщину. У травні 1728 в Олешківської Січі виникло повстання. Козаки скинули кошового отамана Костя Гордієнка та рушили вгору по Дніпру. У 1734 царський уряд дозволив козакам заснувати на річці Підпільної Нову Січ.

Коли історичні пристрасті вляглися стало ясно: ні мідним топірець ольвіополітів, ні акінак скіфів, ні копит кримської або козацької кінноти, не вдалося зробити Гілею пустелею. Останню крапку в утвердженні остаточного панування кучугур на цій території поставили звичайні вівці.

Атака овець на Гілею

В принципі, піски в пониззі Дніпра існували завжди, але їх наступ на лісостеп до пори до часу стримував густий покрив степової рослинності. У XVII, а також в XIX столітті сюди почали завозити овець (один лише барон Фальц-Фейн, засновник заповідника Асканія-Нова, володів величезними стадами до мільйона голів), які знищили траву, звільнили піски, а вітрова ерозія дала їм можливість розширитися.

За радянських часів район набув статусу секретного, оскільки в пустелі знаходився військовий полігон для армій країн-учасниць Варшавського договору.

Можливо, ця обставина і було основною причиною того, що про це чудо природи мало хто в Україні чув, ще менше, хто його бачив, а більшість про нього навіть і не здогадувалися. І тепер, коли цей піщаний масив зайняв належне йому місце в номінаціях всеукраїнської акції «7 природних чудес України», об`єкт «Олешківські піски» почав освоювати своє місце в прайс-листах туристичних фірм. Що навряд чи обрадує любителів дикого відпочинку.

Буквально місяць тому влада Херсона вирішили обмежити відвідування туристів в даній зоні через боєприпасів. Також, йдуть розмови про присвоєння пісках статусу національного парку. Але, поки ніяких офіційних заборон немає, ви все ще можете її безперешкодно відвідати.