Вов: безсмертний подвиг прикордонників і їх чотириногих помічників

Бій біля українського села Легедзине показало всю міцність духу радянського солдата

В історії Великої Вітчизняної війни були маса битв і боїв, які з тих чи інших причин, що називається, залишилися «за кадром» Великої війни. І хоча військові історики не залишили без уваги практично ні одного не те що битви, а навіть локального зіткнення, проте ряд боїв початкового періоду Великої Вітчизняної війни вивчені досить слабко, і ця тема ще чекає свого дослідника.
Німецькі джерела про таких боях згадують дуже скупо, а з радянської сторони про них згадувати нікому, так як живих свідків у переважній більшості випадків просто не залишилося. Однак історія одного з таких «забутих» битв, що відбулися 30 липня 1941 року поблизу українського села Легедзине, на щастя, дійшла до наших днів, і подвиг радянських солдатів вже ніколи не буде забутий.
Взагалі-то називати те, що сталося у Легедзине, боєм не зовсім коректно: швидше, це був звичайний бій, один з тисяч, що відбувалися щодня в трагічному для нашої країни липні 1941 року, якби не одне «але». Бій у Легедзине не має аналогів в історії воєн. Навіть за мірками моторошного і трагічного 1941 року цей бій виходив за всі мислимі рамки і наочно показав німцям, з яким противником вони зіткнулися в особі російського солдата. Якщо бути більш точним, то в тому бою німцям протистояли навіть не частини Червоної армії, а прикордонні НКВД - ті самі, які за останні чверть століття не шельмував тільки ледачий.
Прикордонники мало того що першими прийняли на себе удар агресора, а й влітку 1941 року виконували абсолютно невластиві їм функції, борючись з вермахтом. Причому билися відважно і часом не гірше кадрових частин Червоної армії. Проте і їх скопом записали в кати і обізвали «сталінськими опричниками» - тільки на тій підставі, що вони належали до відомства Л.П. Берії.
Після трагічних для 6-й і 12-ї армій Південно-Західного фронту боїв під Уманню, що вилилися в черговий «котел», залишки оточених 20 дивізій намагалися прорватися на схід. Комусь це вдалося, комусь - ні. Але це абсолютно не означає, що оточені частини РККА були для німців «хлопчиками для биття». І хоча ліберальні історики малюють картину літнього наступу вермахту як суцільний «драп» Червоної армії, мільйони полонених і хліб-сіль для гітлерівських «визволителів» на Україні, це не відповідає дійсності.
Один з таких істориків, Марк Солонін, взагалі представив протистояння вермахту з РККА як бій колонізаторів з тубільцями. Мовляв, на тлі французької кампанії, де гітлерівські війська понесли, на його думку, відчутних втрат, в СРСР влітку 1941 року була не війна, а мало не розважальна легка прогулянка: «Співвідношення втрат 1 до 12 можливо хіба що в тому випадку, коли білі колонізатори, приплили в Африку з гарматами і рушницями, наступають на аборигенів, що обороняються списами і мотиками »(М.Солонін.« 23 червня: день М »). Ось таку характеристику Солонін дав нашим дідам, який виграв найстрашнішу з воєн в історії людства, порівнявши їх з аборигенами, озброєними мотиками.
Про співвідношення втрат можна довго сперечатися, але всім відомо, як німці підраховували своїх убитих солдатів. У них до цих пір вважаються «зниклими безвісти» десятки дивізій, особливо з числа тих, що були знищені в літньому настанні 1944 року. Але залишимо подібні підрахунки на совісті ліберальних істориків і краще звернемося до фактів, які, як відомо, річ уперта. А заодно подивимося, як насправді виглядала «легка прогулянка» нацистів по землі України в кінці липня 1941 року.

30 липня близько українського села Легедзине була зроблена спроба зупинити наступаючі частини вермахту силами зведеного батальйону прикордонних окремої Коломийської комендатури під командуванням майора Родіона Філіппова з наданою йому ротою Львівської школи прикордонного собаківництва. У розпорядженні майора Філіппова перебували менше 500 прикордонників і близько 150 службових собак. Важкого озброєння батальйон не мав, та й взагалі просто за визначенням не повинен був воювати у відкритому полі з регулярною армією, тим більше що перевершує його чисельно і якісно. Але це був останній резерв, і майору Філіппову не залишалося нічого іншого, як відправити своїх бійців і собак в самогубну атаку. Більш того, в найжорстокішому бою, що переріс у рукопашний бій, прикордонники зуміли зупинити протистоїть їм піхотний полк вермахту. Багато німецькі солдати були розтерзані собаками, багато хто загинув в рукопашному бою, і тільки поява на полі бою німецьких танків врятувало полк від ганебної втечі. Зрозуміло, проти танків прикордонники були безсилі.
З батальйону Філіппова не вижив ніхто. Все півтисячі бійців загинули, як і 150 собак. Вірніше, з собак вціліла лише одна: поранену вівчарку виходили жителі Легедзине, навіть незважаючи на те, що після заняття села німці перестріляли всіх собак, включаючи навіть сиділи на ланцюзі. Мабуть, міцно дісталося їм у тому бою, якщо вони зігнали свою злість на ні в чому не винних тварин.
Окупаційна влада не дозволяли ховати вбитих прикордонників, і тільки до 1955 року останки всіх загиблих бійців майора Філіппова були знайдені і поховані в братській могилі біля сільської школи. Через 48 років, в 2003 році, на добровільні пожертвування українських ветеранів Великої Вітчизняної війни і за допомогою кінологів України на околиці села Легедзине був відкритий пам`ятник прикордонникам-героям і їх чотириногих вихованців, які чесно і до кінця, ціною власного життя, виконали свій військовий обов`язок .
На жаль, в кривавій круговерті літа 1941 року встановити імена всіх прикордонників не вдалося. Чи не вдалося і після. Багато з них так і поховані невідомими, а з 500 осіб вдалося встановити імена лише двох героїв. Півтисячі прикордонників свідомо пішли на смерть, абсолютно точно знаючи, що їх атака проти кадрового відмінно оснащеного полку вермахту буде самогубною. Але треба віддати належне майору Філіппову: перед смертю він встиг побачити, як гітлерівських вояк, які підкорили всю Європу, рвуть на частини і ганяють, як зайців, вівчарки і знищують в рукопашному бою його прикордонники. Заради цієї миті варто було жити і померти&hellip-
Ліберальні історики, активно переписують історію Великої війни, багато років намагаються розповідати нам моторошні байки про криваві «подвиги» НКВС. Але при цьому хоч би один з цих «істориків» згадав подвиг майора Філіппова, який назавжди увійшов в історію світових воєн як людина, що зупинив піхотний полк вермахту силами лише одного батальйону і службовими собаками!

Відео: БІЙЦЯМ - собаки, ГЕРОЯМ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Спартанський цар Леонід та його 300 бійців на століття обезсмертили своє ім`я. Майор Філіппов, в умовах тотального хаосу відступу, маючи 500 втомлених бійців і 150 голодних собак, пішов у безсмертя, не сподіваючись на нагороди і взагалі ні на що не сподіваючись. Він просто пішов в самогубну атаку на кулемети з собаками і трьохлінійка і&hellip- виграв! Страшною ціною, але виграв ті години або добу, які потім дозволили відстояти Москву, та й всю країну.
Цікаво було б уявити моральний стан підкорювачів Європи, які вчора бадьоро марширували по Парижу, а під Легедзине гірко розглядали порвані штани на дупі і ховали своїх товаришів, переможний марш для яких закінчився на Україні. Фюрер обіцяв їм Росію - колоса на глиняних ногах, ткнути і развалітся- і що вони отримали всього на другому місяці війни?
Але ж росіяни ще й не почали воювати, традиційно довго запряга. Попереду були ще тисячі кілометрів території, де стріляє кожен куст- попереду були ще Сталінград і Курська дуга, а також народ, перемогти який неможливо просто за визначенням. І зрозуміти все це можна було вже на Україні, зіткнувшись з бійцями майора Філіппова. Німці не звернули уваги на цей бій, вважаючи його абсолютно незначним зіткнень, а даремно. За що багато хто потім і поплатилися.
Будь гітлерівські генерали трохи розумніші, як і їх фюрер, вони вже влітку 1941 року стали б шукати шляхи виходу з авантюри з Східним фронтом. Увійти в Росію можна, та ось мало у кого виходило вийти назад на своїх двох, що зайвий раз вельми наочно довели майор Філіппов і його бійці. Саме тоді, в липні 1941 року, задовго до Сталінграда і Курської дуги, перспективи вермахту стали безнадійними.
Історики типу Марка Солонина можуть як завгодно довго міркувати про співвідношення втрат, але факт залишається фактом: після успішного літнього наступу, що завершився 5 грудня під Москвою нокаутуючим контрударом Червоної армії, вермахт побіг назад. Побіг так швидко, що Гітлер був змушений приводити до тями свою тікати армію заградотрядами. А по-іншому і бути не могло: адже наївно було б вірити в те, що вдасться перемогти таких людей, як майор Філіппов і його бійці. Вбити - так, але не перемогти. Тому війна і закінчилася тим, чим вона і повинна була закінчитися, - переможним травнем 1945 року. І початок Великої Перемоги було покладено влітку 1941 року, коли майор Філіппов, його прикордонники і собаки пішли в безсмертя&hellip-

Зі спогадів жителів села Легедзине

Те що йшли дощі і пекло сонце правда, все солдати були втомлені і голодні теж правда. Розповідали, що багато наших солдатів в селі було розстрілу нашими ж, за різні «провини»(Це все з розповідей місцевих людей, мого діда, батька, матері). Те, що не було боєприпасів, може у солдатів і не було, але машин кинутих з патронами було повно. Місцеві люди після бою патрони зсипали в окопи, а з цинком робили «формочки» для випічки хліба, ящики забирали на свої потреби. Мій дід зробив з ящиків вулик, він напевно зберігся досі, в ньому і зараз напевно гудуть бджоли(В 90-х роках продали сусідам).

За село бій йшов два дні, в перший день німці взяли частину села, на інший день іншу частину(Так розповідали). Було багато прикордонників(Зрозумів з розповідей - були одягнені в сині штани і багато було в зелених кашкетах) після бою підлогу села пацанів ходили в кашкетах.

Читав у А.Фукі, що у Легедзиному, в критичний момент бою, прикордонники спустили на німців близько 30 службових собак(Школа службового собаківництва капітана М.Е.Козлова). За розповідями батька, після бою у них в городі, була поранена вівчарка. Швидше за все, що це дійсно правда. У нас за селом, на кургані, поставили пам`ятник погранцам і собакам. А.Фукі пише, що було підбито багато німецьких танків у Легедзиному, і вбито німецьких солдатів. За розповідями ніхто німецьких танків не бачив(Підбитими), тільки було повно наших танків і бронемашин. Може німецькі ремонтні бригади відразу ремонтували і прибирали свої танки(Гранатами їм особливої шкоди НЕ нанесёшь).

Могил німецьких солдатів теж було мало 8-10 на село, потім їх вивезли кудись. Чув, що німці збирали своїх убитих з околиць Умані та ховали в Софіївському парку, можливо хотіли зробити там меморіал. Але точно не знаю. За розповідями людей: один розповідав - виходить після бою до себе у двір, а там убитий німець, він злякався, каже боюся, що розстріляють. Під`їхав танк, злізли солдати, підняли вбитого на броню, нікого не чіпаючи поїхали. Від одного дядьки чув, що коли бій стих німці зібралися на вулиці біля колодязя(Натовпом). У цей момент з кущів зустрічали кулемет і багато там було вбито. Але знову таки, могил було мало, де поділи убитих? Наших солдатів убитих було повно, після бою німці дали команду місних населенню зібрати з полів всіх убитих і захоронити. Мого батька теж взяли в цю команду. Бій ішов 2 дня, йшов дощ пекло сонце, тіла солдатів повздуваться і почорніли. Їх збирали з полів і звозили в яму там же на полі. Батько не витримував, то і робив втрачав свідомість. Його відправили додому. Багатьох було поховано там же на полі в своїх окопах. При похованні, люди виривали фотографії з документів, дід казав: «Їх ШЕ шукати хтось буде», - не знали темні селяни, що по фотографії нікого не знайдеш. Таких фотографій було мільйони по полях.

Коли бій стих люди повиходили з підвалів і відразу пішли на свої городи дивитися, що там діється. Мама каже у них на краю городу була напівзавалені яма для буряків. Там в цій ямі був убитий наш солдат. Мама каже він мені запам`ятався на все життя. Він ніби стояв, рукою взявшись за край ями, коліном на сходинці ями, а куля, каже потрапила прямо в потилицю голови(Я потім думав про себе, напевно сховався там у ямі, а потім при зачистці напевно вилазив з ями, і був убитий в потилицю в цей момент коли вилазив). Він так і був похований в тій ямі. Історія іншого солдата така: наш будинок в селі стояв біля ярка(Ми називаємо круча). Вся наша родина на період бою ховалася в льоху сусіда. Там було три сім`ї сусідів. Дід розповідав під кінець другого дня бою до них в льох забіг солдат, і попросив щоб його сховали. Дід каже - хто, що зняли з себе і переодягли солдата, а його одежу сховали в льоху під діжку. Солдат розповів, що він водій і його машина застрягла в цьому ярку(Крутіше). Німці вже говорить були близько і вони з другом, кинули машину і цим яскравому вийшли на занедбаний старий льох, сховалися там. Німці підходять до кожного льоху або ямі і кажуть - рус виходь. Якщо ніхто не виходить кидали гранату, якщо на прохід виходили сховалися люди нікого не чіпаючи йшли далі (напевно звичайна зачистка). До цих солдатам вони кинули(Дід казав газову гранату). У одного солдата був при собі протигаз, він врятувався, другий задихнувся. Коли німці пішли він кукурудзою перебіг до льоху з людьми, які його і врятували. Німці підходили і до цього льоху, і не раз(Напевно різні команди), але ненаходя там солдатів йшли далі. Так цей солдат врятувався. Він якийсь час жив в родині, потім пішов до себе додому, був він то-ли з Вінницької то-ли Житомирської областей. А другий солдат, так і був похований в тому-ж занедбаному льоху. Той солдат який залишився живим, приходив в село ще раз, в період окупації 42 або 43 році.