Самці дрозофіл підтвердили теорію про вродженої агресивності
Теорія про вродженої агресивності особин чоловічої статі отримала ще одне підтвердження - правда, поки воно стосується тільки самців дрозофіл. На сторінках журналу Cell Девід Андерсон (David Anderson) і його колеги з Каліфорнійського технологічного інституту (США) описують специфічні нейрони агресивності, які їм вдалося відшукати у «чоловіків» цих комах.
Досить просто влаштована нервова система дрозофіл дозволяє створювати лінії мух, у яких можна включати і вимикати нейрони певного типу. Заодно можна стежити за динамікою нейропептидів, пов`язаних з тим чи іншим типом нервових клітин. Дослідники зробили 40 ліній таких мух, кожну з яких зазнали на агресивність, підвищуючи активність того чи іншого типу нейронів. Виявилося, що найбільш різкий відповідь була при стимуляції нервових клітин, що синтезують нейропептид тахікінінов (tachykinin, або Tk).
Щоб завоювати самку, самці дрозофіл повинні розумітися на боях. (Фото Solvin Zankl.)
Подальші дослідження показали, що ці нейрони характерні лише для самців. У тому, що одна стать має якісь нервові клітини, які відсутні у іншого, немає нічого незвичайного: у тих же дрозофіл є специфічні самцового нейрони, що відповідають за шлюбний ритуал. Однак для агресивної поведінки така нейронна специфічність по підлозі до сих пір ні у кого не спостерігалася.
Вивчаючи ці нейрони, автори роботи виявили заодно і ген, від якого залежала ступінь агресивності в поведінці самців: чим сильніше він був активний, тим більше виходило нейропептіда Tk і тим жорсткіше поводилися мухи. Якщо активація клітин накладалася на гіперактивність цього гена, дрозофіли нападали навіть на ті цілі, які їм належить ігнорувати. Для агресивної поведінки потрібна зазвичай якась причина - скажімо, запах суперника, але «простимулювати» самцям, щоб почати атаку, ніякого запаху не було потрібно: вони кидалися навіть на неживі об`єкти, які можна порівняти за розміром з ними самими.
Втім, тут було б точніше говорити про те, що у самців більше не стільки агресивності, скільки інструментів, щоб нею керувати. Наявність у них спеціального гена і спеціальних нейронів, які стимулюють буйну поведінку, ще не говорить про те, що агресивність у них закладена генетично, оскільки вона не залежить від одних лише генів - і самі по собі самці на неживі предмети не кидаються. Але можна уявити, що деякі аномалії в поведінці цілком можуть бути пов`язані саме з дефектами чоловічий нейронно-генетичної системи контролю агресивності.
Але, кажучи «чоловічий», ми знову ж робимо припущення про те, що така специфічна нейронно-генетична система є у людей, а це поки під питанням: дослідникам належить ще перевіряти і перевіряти, чи є нейрони агресивності у якихось інших видів тварин , крім плодових мушок.
