Сіфакі (чубаті індри)
Сіфакі - найбільш великі й середні розміри представники сімейства індріобразних. Довжина тіла 50-106 см. Довжина хвоста 43-53 см. Задні кінцівки довгі і сильні. Особовий відділ голови витягнуть дещо більше, ніж у волохатих Індри.
Волосяний покрив досить довгий і м`який, значно густішою на спинний стороні, ніж на черевний. Забарвлення його сильно мінлива: від білої з жовтуватими відтінками до чорної і сірої або червонувато-бурого. Безволоса частина морди чорна. Вуха відносно невеликі, приховані в хутрі голови.
Хвіст відносно коротше, ніж у волохатих Індри, і значно довший, ніж у короткохвостих індрі- покритий досить короткими, рівномірної довжини волоссям. Диплоидное число хромосом у чубатого Індри 48.
Чубаті Індри - мешканці лісів. Зустрічаються групами від 6 до 10 особин. Велику частину часу проводять на деревах. Здатні робити довгі стрибки до 10-12 м. Спускаються також і на землю, де пересуваються стрибками на задніх лапах- при цьому тримають передні кінцівки піднятими над головою і балансують ними.
Їжу з землі підбирають ротом, лише зрідка вживають для цього передні кінцівки. Харчуються переважно листям, квітками, нирками, іноді плодами. Активність денна, в найспекотніший час доби відпочиває. При наближенні кішки або іншого чотириногого хижака сіфакі видає тривожний крик, схожий на слово "сіфакі".
Вагітність 4-5 місяців. Самки приносять єдиного дитинча зазвичай у вересні. Лактація 3-4 місяці. Статева зрілість настає в дворічному віці.
Поширені на Мадагаскарі.
У роді 2 види -сіфакі діадемових (P. diadema) і сіфакі Верро (P. verreaux). Обидва види рідкісні і занесені в "червону книгу".
Чутки приписують йому також і деякі медичні пізнання: поранений сіфакі шукає нібито листя лікарських рослин і як тампон накладає їх на рани.
Розповідають і таке: самка-сіфакі для дитинчати, який скоро у неї народиться, будує з гілок гніздо і для зміцнення його, щоб вітром не знесло її будівництво, кладе камені поверх гілок. Потім, вирвавши шерсть у себе на грудях, м`яку з неї робить підстилку.
Але все це легенди.
В гнізді дитинча її не потребує: він, народившись, відразу ж чіпляється за шерсть на животі у матері і висить так майже місяць, куди б мати не йшла, хоч би чим займалася. А мати в цю пору лазить по гілках обережно, боїться поранити про сучки безпорадного дитинчати. Чудові стрибки, якими скачуть з дерева на дерево не обтяжені дітьми сіфакі, їй тепер протипоказані.
Коли місяць виповниться, перебирається сіфакі-дитя до матусі на спину - тут вже вона може дозволити собі більш швидкі пересування, та й дитя її тепер стрибати вміє, самостійно досліджує навколишній світ.
Постарше стане - заведе дружбу з сусідами: грає з іншими сіфакі. У жвавій метушні, стрибках і галасливих трапезах проводить свій день. Втомившись від жвавих ігор, згадає раптом про матір і «нявкає» жалібно - кличе її. Вона знайде його, він на спину до неї залізе, і знову мати носить його на собі. Так продолісается місяців шість, і тоді лише рвуться останні зв`язки залежності молодого сіфакі від виростила його матері.
Сіфакі стрибають подеревьям, відштовхуючись від сука лише задніми ногами. Тіло їх, точно пружина, миттєво распрямляется- руки, викинуті вперед, в одну лінію витягуються з корпусом і ногами. «Приземляючись» на іншому дереві, сіфакі швидко викидає вперед ноги і, торкнувшись ними сука, тут же міцно хапається за нього чіпкими ступнями, розгинає коліна - і ось вже стоїть на суку вертикально, дивом зберігаючи рівновагу після стрімкого десятиметрового польоту.
Довгий хвіст як кермо або балансир в стрибках ніякого значення не має. А ось подовжена шкіра, по обидва боки оздоблює руки цих лемурів (від долонь до пахв), - безперечний зачаток «парашута», який ми в більш досконалої формі спостерігаємо у білок-летять і інших звірів-планеристів.
З дерева на землю злазять якось начебто невпевнено, спускаючись по стовбуру задом вниз, - так само як і людина це робить. За землі стрибають на задніх ногах, і стрибками чималими - чотириметровими. (А сам сіфакі адже невеликий - півметра приблизно довжина його тіла, стільки ж і хвоста.)
Фрукти, листя, квіти, кора деяких дерев - це все, чим годуються сіфакі, В незайманому тропічному лісі завжди для них накритий багатий стіл. Але лісу на Мадагаскарі, як говорилося вже, швидко зникають. Сіфакі, позбавлені багатьох придатних для їх проживання місць, теж швидко вимирають. Уряд Мадагаскару заборонило вивозити цих лемурів з острова, навіть в зоопарки інших країн, де і перш-то вони були рідкісними гостями. Тепер, якщо хтось захоче побачити живого сіфакі, може здійснити це своє бажання, лише відвідавши зоопарк в місті Тананариве, столиці республіки.
На закінчення про лемурів ось що треба сказати: деяке здивування викликає їх поширення - адже вони живуть тільки в Африці, на Мадагаскарі, і в південноазіатських країнах.
Чому так? Найвірогідніше пояснення: колись всі ці далекі нині один від одного континенти й острови з`єднувала суша. Цей передбачуваний суперматерик назвали Гондваною. Він розколовся, утворивши сучасні континенти. Африка та Азія розділилися, можливо, пізніше всіх. Їх поєднувала суша, яка пролягала через нинішні острова Мадагаскар, Мальдівські, Лаккадівськіє і ін. Цю частину колишнього колись материка називають лемурів. Можливо, що саме тут був центр еволюції лемурів.
